Марихуана тримм Конопля Шали

Але, ваще, чую, що з вами сьо я мітаться буду вайбом! Тут я вам розповім, як я зібралась і закладки поставила, живчикам! Ха-ха!

Отак сиджу я одного дня в під'їзді, повненька пачечка геро у кишені, ще грошей у кишені не зосталось, а розпорядок сьогодні лютував. Глянула я в дзеркало, а там мене по-своєму глузуюче гризло – чорні круги під очима, нездоровий колір шкіри, виглядала я, м'яко кажучи, не презентабельно. І тут, як на зло, замітала на дорозі ті дурні студенти, всі з вайбом, на них і горе в печінку, і голіву не болить, і ще й дзеркала у них не розсипаються!

Вирішила я взяти судьбу в свої руки і думаю: чому б не покурити шишки марихуани? Дурні не тільки втрачають голову через трубку, а й від шишок – телепортуються до інших галактик!

То я пішла в шукацьки закладок. Поки їхала вдоволена по місту, думала я, як бути, адже я ще ніколи не куряла шишки. Але всіму свій час, я ж не розумниця з віджетами. Отак дійшла я до ділового центру, де наїжачка стайка з герами обрабувала. Я лізу туди, як Друга світова війна, і думаю собі, кораул, кораул, але мені на зустріч виходить чувак, весь в темному із розчіскою в бічині. Виявляється, це метчик в діло. Я вінувала йому своє побажання і показую гроші. Він усміхається, я так усміхаюся, що аж гризло іскриться!

Але він не шарить, що мені за шишки покупати, і тому ми пішли обдолбатися в кафе, щоб порадитися. Я сиджу, дивлюся на його шкірніцах, мию хлібом руки, тримаючи в руках меню, а він мені такий: “На фоловер порадиш?”. Я нічого не розумію, але кажу: “Окей, давай на фоловер”. Замовив він все, що треба, я замовила все, що треба, і почали сидіти, жувати, пити чай.

Сиджу я така в кафе, обдолбана я, глини галюциногенної, аж бачу в свої очі, що стіл мене чорний вежникобитник хоче з'їсти. Кажу метчику: “Ти теж чорні вежникобитники бачиш?”. Він відмовляється, а говорить, що бачить зайців. Ха! Я кажу йому: “Дебілизм, мій друже, зайців не буває, є тільки чорні вежникобитники!”. Він мені посміхається і каже, що хоче курнути і взагалі.

Ми виявляємося в якомусь парку, де уже темно й страшно, а вимикачів не видно. Метчик виходить з рюкзаком, а я йому такий: “Що ти з рюкзаком зробив?”. А він мені: “Сам купила, сам пливи!”. Знайшовся в мене рюкзак, а в ньому шишки марихуани! Оля-ля! Як я раділа, що скінчилось мучення. Ми закурили шишку через трубку, затянулись і відразу гризло стало зелене, а квадратними очима все бачить!

Сиджу в кущах, а переді мною гігантський гризло. Я дивлюся на нього, а він дивиться на мене, і так сидимо, поки не відрубаємося. Вайб нас був рожевий, одно слово, ну-ну.

Але мій настрій вийшов із червоного пластику, коли я згадала, що було ще одне покликання! Мені треба було зібрати стекловату, щоб зробити сахарну вату. Бо навіщо купувати, коли можна самому зробити, вірно? А от де її брати, не знала я, бо в магазинах такого нема. Тут метчик мені каже, що знає, як зібрати стекловату з вікон. Хлопець хоч і метчик, але цікава в нього інформація. Взяли ми купу пляшечок, рукавички резинові, і почали зібирати стекловату. Ми обходили будинки, якась тітка перед прибиранням уподобала викидати вікна разом з будинком. А ми там, сімранізуючі, заростені віконами, які їм зрішта були в дошку по вуха!

Після героїну-шампанського, авантюр зі стекловатою, я так обдолбана була, що відрубаюся одразу, як зирну в ліжко. Але перед сном я згадую себе сумна, що шишок стало не залишилося, але сахарну вату я зробила! І нажаль, якась половинка ліжка мене насвистує і каже: “Та й зробила б ти щось корисне, замість цього дурниць!”. Взагалі історія, історія...

Влетаю я в этот магазин, где наркота продаётся за кэш, и вижу, как дед в мужской бандане рассматривает кропаль пурпурного цвета. Ну я прикинул – вмазка бы сейчас не помешала, чтобы поднять настроение, а пурпур тем более. Я подошел к деду и говорю:

– Дай мне шишек марихуаны, дорогой дедуля! Мне на автобус надо, а то мояшкина с костылем выгнали, и мне теперь на ходушках кататься.

Дед меня понял, ухмыльнулся и вышел из-за прилавка. Возвращается он через 5 минут с белым пакетиком, где шишки лежали как золотые клады. Я беру пакетик и смотрю на деда с благодарностью, а он мне говорит:

– Но, братан, помни, что это только первая дорога, а там еще амфетамин будет тебя поджидать.

Сажусь я на автобус и достаю свой пакетик. Шишек не много было, но их хватит на приятную посиделку. Разогреваю я свою дорогу и начинаю кататься. А автобус-то заполнен как сарай под завязку! Я сижу и расслабляюсь, кайфую от своей вмазки.

Проходит пару остановок, и я замечаю, что внимание всех пассажиров приковано ко мне. Все лица начинают вращаться и искриться, а я как будто попал в другую реальность. Я смотрю туда-сюда, пытаясь понять, что происходит.

И на этот момент смеющаяся бабка с костылем врывается в автобус и кричит:

– Наркоманы! Всех наркоманов выгнать из автобуса! Здесь только нормальным людям место!

Я понимаю, что это из-за моего состояния и начинаю пытаться сесть спокойно. Но бабкин костыль всячески мешает моим попыткам. Я пытаюсь обойти ее, но она такая же настойчивая, как дискотека на самый-самый конец ночи.

Стою я на остановке, уже совсем здравый, но дико расстроенный. Выбираю, что делать дальше – идти пешком или попробовать договориться с маршрутчиками. Решаю все-таки пойти пешком, пока я еще помню, как это делается. Амфетамин необходимо было просто забыть и идти дальше.

Ну вот такие дела, ребята. Бывают и такие запады, но главное – не забывать, что жизнь продолжается и всегда есть новая дорога. Даже после пиздецкой вмазки в автобусе и конфликта с бабкой с костылем. Эх, мояшкина бы здесь была, она бы меня поддержала и посмеялась с моих приключений. Но что поделать, самому придется справляться со всеми хуями, которые ловятся на дороге жизни.